Виховання людяності  –проблема сучасності

Педагогіка кордоцентризму В. О. Сухомлинського

У морально-етичній площині сучасного динамічного суспільства чимало проблем пов'язано зі стрімким, напруженим стилем життя: руйнуються усталені, традицій­ні взаємини, морально-етичні принципи. Спостерігається певна суперечність між формальним проголошенням людини найвищою цінністю суспільства та реальним, далеко не гуманним, ставленням суспільства до неї і самих людей одне до одного. Тож сьогодні першочерговим завданням кожного педагога є виховання людянос­ті, високих моральних рис, гуманності юної особистості, яка творитиме майбутнє. Про це читайте у статті.

Кордоцентризм — філософія серця Наші почуття і помисли проявляються в діях, і саме за діями про них і судять. Давня мудрість стверджує: у людині поєднуються розум, серце і воля. Життя розуму дає їй інтелект, життя сер­ця — емоції, життя волі — дії, вчинки.

Так звана філософія серця — кордоцен­тризм (від лат. согбіз — серце) — це сві­тоглядна парадигма класичної української філософії, обґрунтована свого часу Григо­рієм Сковородою, розвинута в афективному кордоцентризмі Тараса Шевченка і Пантелей­мона Куліша і практично втілена у виховній педагогіці серця Василя Сухомлинського.

Виразник ідей гуманізму і просвітництва Григорій Сковорода визначав філософію як любов до мудрості, що "...скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле, щасливе, блаженне".

За філософією Г. Сковороди, серце — найваж­ливіший осередок психіки. "Всяк є тим, чим є серце в нім. Вовче серце є щирий вовк, хоча ли­це й не вовче..." — вважав мандрівний філософ.

Г. Сковорода добре знав "серця" різних типів людей свого часу.  З обуренням викривав хабар­ників, грабіжників, лицемірів, розпусників.

У вченні кордоцентризму емоційне, чуттєве на­чало переважає над раціональним. Під сердечніс­тю розуміють почуття, любов до людей, емпатію. Хоч сам Г. Сковорода у своєму кордоцентризмі був не зовсім послідовним, оскільки ототожню­вав розум і серце, стверджуючи: "Думка є голов­ною нашою точкою і середньою. А тому-то вона часто й серцем називається".

"Роби те, до чого народжений"

    Кордоцентризм об'єднує багато філософських і педагогічних ідей. Головна з них — положення про те, що людина народжується двічі: фізич­но — від матері і духовно — від соціуму та його цінностей.

    Серцевиною кордоцентризму є етико-моральне вчення про людину, її щастя та шляхи його досягнення, про благо, добро і зло, сенс життя. Досягти щастя можливо лише у пра­ці за покликанням. "Роби те, до чого народже­ний", — учив Г. Сковорода. Мірилом моральності людини він вважав совість, а моральні чесноти її, — переконував він, — виростають насамперед з любові до інших людей, а також з праці, яка дає їм користь.

Духовно-філософська доктрина кордоцен­тризму Сковороди дістала своє відображення в його літературних творах — байках, притчах, афоризмах, філософських трактатах. У метафо­ричній, образній формі автор розглядає в них проблеми людської моралі та етики ("Орел і Че­репаха", "Бджола і Шершень", "Вбогий Жайво­ронок" та ін.).

Ідеї кордоцентризму творчо розвинув у сво­їй гуманістичній педагогіці В. О. Сухомлинський, про що свідчать навіть назви кордоцентричного спрямування багатьох його праць, а саме: "Серце віддаю дітям", "Народження громадянина" (як друге, соціальне народження), "Педагогіка сер­ця", "Як любити дітей" та ін.

Джерелом педагогіки Сухомлинського, як і вчення Сковороди, була українська народна педа­гогіка зі світом її духовних цінностей, моральних чеснот, сімейно-родинних традицій, багатством духовної культури. Зрозуміти людину поза аналі­зом її внутрішнього, душевного і духовного, світу неможливо. Центром "внутрішнього" єства люди­ни, її особистості у вченні Сухомлинського є "сер­це" як символ її внутрішнього світу.

"Серце", за Сухомлинським, — осередок віри, любові, надії, рушійна сила всіх пізна­вальних дій людини, її прагнень до гармо­нізації та налагодження взаємин з іншими людьми. Такий підхід свідчить про визна­ння видатним педагогом пріоритету емоційно-почуттєвого життя особистості, оскільки саме по­чуття — це явища найбільш внутрішні, найбільш суб'єктивні, найменше пов'язані з предметністю.

Українська душа, вважав Василь Олександро­вич, визначається своїм емоційно-почуттєвим характером, кордоцентричністю, інтуїтивізмом, особливим сердечним єднанням з природою. До­стеменно відомо: саме природа була у мудро­го педагога і об'єктом різнобічного пізнання, і засобом зміцнення та розвитку духовних і фізичних сил дитини, і школою морального зростання.

Щастя — будівля, споруджена власною працею рук і душі

Серцевина педагогіки В. Сухомлинського — моральне виховання особистості. Його мету він визначає досить співзвучно до кордоцентричних концептів Г. Сковоро­ди, а саме — забезпечи­ти кожній дитині щастя особистого духовного життя — і додає: щастя неможливе без повноти внутрішнього духовного світу, без радості праці й творчості, без пере­живання почуття власної гідності, честі, гордості.

У книжці "Батьківська педагогіка" є публіка­ція "У чому щастя на­ших дітей", в якій Василь Олександрович пояснює: "щастя — це суто людсь­ке поняття, витвір самої людини, його неможливо ні передати, ні отрима­ти в спадщину. Це — не чудова жар-птиця, яку можна просто зловити, а реальна будівля, яку треба спорудити тільки власною працею рук і душі". Василь Олександро­вич закликає батьків бути мудрими наставниками своїх дітей, розрізняти справжнє й споживацьке щастя, розуміти небезпеку "загодовування" ді­тей щастям, благами у готовому вигляді, бо ж це може призводити до нещастя.

"Нещастя починаються з неробства", — вва­жав великий педагог.

Саме тому в педагогіці В.О.Сухомлинського праця, олюднена, одухотворена прагненням дарувати добро й радість людям, така, що виховує культуру людських бажань, є могут­ньою виховною силою.

«На чортополосі не розквітне троянда»

Безмежне поле для докладання дитячої пра­ці — створення малюком чогось доброго для лю­дей, їхнього благополуччя. Праця стає справж­нім творцем доброчинності особистості, коли в ній культивується ціннісне ставлення до людей і до самої себе. Першооснова цього — ставлення дітей до батьків. Воно може бути різ­ним, залежно від того, чим воно зумовлене. Якщо дитина прагне тільки задовольняти власні потре­би, в неї розвиваються споживацьке ставлення, підвищені вимоги до батьків і майже повністю відсутні вимоги до себе. Саме так зароджуються лінощі, неробство, дармоїдство, безсердечність, байдужість, духовна порожнеча, егоїзм. "Ніякі чесноти, — переконує Сухомлинський, — не знай­дуть місця в серці, жорстокому до своєї матері. На чортополосі не розквітне троянда".

Григорій Сковорода свого часу стверджував: моральний розвиток дитини має спиратися насамперед на її вдячність батькам. І Василь Сухомлинський також переконував, що корін­ня моральності закладається в сім'ї, що люди з кам'яним серцем найчастіше виростають саме в тих сім'ях, де батьки віддають дітям усе і не вимагають від них нічого. Діти, таким чином, стають бездушними споживачами радощів, навіть і не замислюючись про те, звідки та радість при­йшла і якою ціною завойована. Так і з'являються паростки байдужості і безсердечності.

Праця — наймудріший вихователь

Помиляються батьки, які гадають, що най­більше щастя дитинства — безтурботність, втіха, радісне життя. Споживацьким радощам і безтурботності Сухомлинський протиставляє ра­дість праці — радість створення матеріальних і духовних цінностей, працю душі.

Щоб дитина не стала тільки споживачем ма­теріальних та духовних благ, важливо змалечку прилучати, що є наймудрішим вихователем, Малюк має переконатися: саме в праці створюються всі життєві блага та пізнають­ся найважливіші життєві цінності: гідність, честь, совість, обов'язок, щастя. Коли дитина бачить результати своєї пра­ці, вона усвідомлює себе творцем, переживає гор­дість за створення малень­ких благ, насамперед для рідних і близьких людей — батька, матері, бабусі, ді­дуся, молодших братиків і сестричок.

Йдеться про формуван­ня шанобливого ставлення до праці людей, виховання вже в маленьких дітей пе­реконання, що праця — це важка справа, яка за жод­них умов не може бути лег­кою. І саме тому все, що здобувається власними силами, особливо цінуєть­ся особистістю і викликає почуття гордості та самоцінності власного "Я".

Як же зробити звичайну побутову працю в сім'ї або в дошкільному навчаль­ному закладі бажаною, цікавою, цінною з виховного погляду? Тут може допомогти гра — провідний вид діяльності дитини. Напри­клад, удома можна пограти в "Трудову лотерею", пе­ретворивши відповідальну роботу — прибирання, при­готування їжі, прання, ходіння до магазину — на цікаву гру. Грають усі — й дорослі, й малі. Що випало, те й роби якісно, відповідально та отри­муй приз, заробляй бонуси. У такій ситуації ди­тина, лишаючись дитиною, звільняється від ролі дитини, переймається відповідальністю, прагне працювати нарівні з усіма, докладаючи фізичних і моральних зусиль.

Олюднювати дитячі почуття На особливу увагу заслуговує ідея В. О. Сухо­млинського про формування в дітей гуманіс­тичної життєвої позиції — оптимістичного сві­тосприймання, позитивного сприйняття себе та інших людей, виховання співчуття, співпере­живання, бажання робити добрі справи. Дитя­че серце, — вважав великий педагог, глибокий психолог, — чутливе до заклику творити красу й радість для людей, аби тільки за закликами була праця дитини, її душі і серця, створення добра для людей, яке повертається добром для власної душі.

Філософією доброти і людяності пройняті всі літературні твори талановитого педагога, зверне­ні до дітей, спрямовані на те, щоб олюднювати дитячі почуття, думки, ставлення до людських цінностей. Так, в оповіданні "Іменини" як спону­кання до роздумів звучить для маленьких читачів запитання матері до доньки: "Підлога буде чиста, а душа?"; "Хай я буду ваша, бабусю", — щиро­сердо звертається дівчинка до са­мотньої бабусі в однойменному опо­віданні. "Радіє бабуся Марія. Дякує нам...",— думають діти з оповіда­ння "Протоптали доріжку"; "Будемо переносити хату", — звертається до синів батько в оповіданні "Дуб під вікном". Про здатність дітей розумі­ти емоції та почуття найрідніших лю­дей — матері, батька — співчувати, допомагати їм ідеться в оповіданнях: "Кому іти по дрова?", "Чому мама те­пер плаче?", "Татусеві очі".

Гуманним має бути найближче середовище

Найбільше пройнята кордоцен- тричними думками "Батьківська пе­дагогіка", в якій переконливо звучать гуманістичні мотиви у підходах до виховання дітей у сім'ї. Навіть наз­ви публікацій вже самі по собі спо­нукають батьків замислитися: "Кому віддає тепло свого серця твій син?", "Чи знає серце твого сина радість піклування про дитину?", "Нехай уві­йде в серце твого сина краса праці", "Нехай живе в серцях наших синів краса пізнання світу", "Нехай буде у вашого сина добре серце", "Добре почуття — джерело людяності", "Не­хай чистим і щедрим буде джерело в серці вашого сина". Тут викладено важливі педагогічні міркування для батьків і педагогів про те, що дитяча доброта не може бути знеособленою, знелюдненою, а серце малюка не може стати добрим, якщо немає чо­гось або когось — рослини, тварини, людини — в які він вкладатиме свої душевні сили.

В основу виховання людяності В. О. Сухо­млинський ставить здорове моральне середо­вище і його вплив на молоде покоління. Дитина дуже рано засвоює систему взаємин у середови­щі, де живе. Безпосередньо сприймаючи емоцій­ну атмосферу в сім'ї, наслідуючи дорослих, вона переймає їхні ціннісні орієнтації, ставлення до людей, навколишнього світу в цілому. Від бать­ків залежить адекватність емоційних реакцій їхніх синів і доньок на контакт з людьми. Якщо в соціальному оточенні дитини панує атмосфера чесності, правдивості, людяності, турботи, ласки, доброти, то й діти — чуйні, добрі. 

На жаль, у сучасному суспільстві дедалі час­тіше спостерігається негуманне, жорстоке став­лення до дітей — цієї, по суті, найменш захи­щеної категорії соціуму. Багато ще є бездомних дітей і таких, які навіть у рідній сім'ї почуваються нікому не потрібними. Ці дітлахи не знають зви­чайних людських радощів, лагідних обіймів, за­синають з тривожними думками про недолюбленість і завдані образи. І в цьому їхня трагедія, моральне нещастя. Вони озлоблюються, зачерствівають серцем, і їхня особиста трагедія пере­творюється на суспільну небезпеку морального нещастя молодого покоління.

Душевне спілкування — незамінне

Темпи сучасного життя досить динамічні, а батьки так заклопотані зароблянням матеріаль­них цінностей, що не мають часу, а почасти й бажання, для повноцінного спілкування з дітьми. А саме ж у ньому народжуються довіра та вза­єморозуміння між рідними людьми. Як важливо не втратити цих можливостей у дошкіллі, щоб, ставши старшою, дитина не шукала собі інших слухачів і порадників, моральні позиції яких не завжди відповідають принципам людяності та гу­манізму.

Про що запитують батьки своїх дітей, за­бираючи їх з дитсадка? Найчастіше про таке: "Що їли сьогодні?", "Чим займалися?". І майже не чуємо запитань: "Що тебе радувало в сад­ку? Що засмутило? Що доброго ти сьогодні зробив? А інші, що гарне зробили? Хто тобі сьогодні подобався, а хто — ні? Чому? Вдалим чи ні був цей день для тебе?". А саме такого змісту запитання дуже важливі для розвитку в дітей рефлексії, здатності оцінювати себе та своє життя в соціумі з позицій партнерства та моральних норм.

Емоційно-особистісні контакти дитини з батьками дуже важливі для обох сторін. До­рослі, переймаючись проблемами дитинства, усвідомлюють їх важливість у соціальному становленні сина чи доньки. У дітей вини­кає довіра до дорослих, бажання поділитися своїми проблемами. Вони привчаються ана­лізувати свою поведінку і настрій, адекватно оцінюват37span s/spantyle=и себе.

Феномен "засушеного серця"

Нині в педагогіці дедалі частіше звучать дум­ки про феномен "засушеного серця". "Втрата почуттів" значною мірою зумовлюється техноло­гізацією життя, що не обминає і дитину. Так, наші малюки багато часу проводять біля телевізора, за комп'ютером, з мобільним телефоном. Це обмежує їхнє спілкування з дорослими та одно­літками, блокує чуттєві канали, істотно обмежує можливості щодо збагачення емоційної сфери, набуття соціального марально-етичного досвіду. Досить помітний той факт, щов сучасних дітей недостатньо розвинені емпатійні почуття: вони стали менш чутливими до емоційного стану та по­чуттів інших людей, не вміють співчувати, співпе­реживати. Психологи характеризують емоційність як прояв стійких переживань людини (хвилюван­ня, радості, горя, почуття захоплення, сорому, любові, ненависті тощо), як сталу властивість особистості. Психолог К. Ізард вважає емоції од­нією з ознак людяності, особливо здатність спів­переживати чужим емоціям, проявляти емпатію. Це забезпечує варіативність поведінки людини, необхідну для її успішної взаємодії з навколишнім середовищем та для адаптації до його умов.

Дбаючи про соціальну адаптацію сучасної ди­тини, батьки і вихователі мають приділяти на­лежну увагу такому психологічному феномену, як вихованню в дітей співчуття.

На запитання, чи варто дитині розповідати про людські страждання і горе, а тим більше демонструвати їх, Василь Олександрович Сухо­млинський відповідав ствердно.

Він радив привертати увагу дітей до проблем старих, немічних, самотніх людей, інвалідів, ви­кликати співчуття, бажання допомагати, полег­шувати їхні страждання. Сучасні дослідження засвідчують, що в дітей часто відсутнє співчуття до дорослих людей. Вони схильніші проявляти його до тварин, малюків і до самих себе як до найбільш беззахисних, на їхню думку, слабких, істот. А до­рослі, на їхню думку, не потребують допомоги.

Якщо дитина навчиться жаліти інших, вона

почуватиметься сильнішою та впевненішою

у правильності своїх моральних вчинків.

Замислимося над словами великого педагога і візьмемо їх для себе за правило: "Я глибоко переконаний, дорогі батьки і вчителі: людина починається з того, що вона бере близько до серця турботи і печалі, тривоги й хвилювання іншої людини, — казав він. — 3 того, що біль серця іншої людини стає болем її серця".

"...Пам'ятайте, дорогі батьки, що найпотрібніше вашому синові піклування про нього — це ваше піклування про те, щоб у його сер­це увійшли радості й печалі інших людей".

Василь Сухомлинський

Людяність — здатність до альтруїзму

У формуванні людяності велике значення має безкорисливість, здатність робити людям добро, дарувати їм радість. Людяністю Василь Олексан­дрович називає здатність до альтруїзму. Звертаючись до батьків, він наголошує: якщо ваш син щось віддає іншій людині, він здобуває безцінне моральне багатство — людяність. І навпаки, коли дитина не вкладає хоч би крихту своєї душі в тур­боту про іншу людину, це означає, що в неї не все благополучно, бо зростає байдужа людина, яку не бентежать ані людське горе, ані нещастя. Моральні чесноти людини виростають насампе­ред з її любові до інших людей, а також з праці, яка дає їм користь. Мудрі ті батьки і педагоги, які постійно замислюються над тим, що є джерелом радощів і щастя для їхніх дітей.

Найдорожчим людським багатством В.Сухомлинський називав щастя творення радості для людей і закликав батьків запалювати в дитячих душах вогники людяності, щастя і добра. Він переконував дорослих, що чим менше буде у світі зла, тим меншою буде небезпека для морального щастя і благопо­луччя дітей.

Сучасні дослідження в галузі морального ви­ховання дошкільників засвідчують, що поведінка сучасних дітей у ситуаціях морального вибору в цілому егоїстично спрямована. Переважна біль­шість дошкільнят проявляють неуважність і байдуже ставлення до людей, які їх оточують, у випадках, коли їхні дії фактично не контролю­ються дорослими, коли дитина сама здійснює моральний вибір. Це свідчить про те, що у ви­ховному процесі дітей недостатньо спонукають до самостійних моральних вчинків, а у виховному арсеналі дорослих перева­жають педагогічні дії, які занадто регла­ментують поведінку дітей, не стимулюю­чи їхні власні активність та самостійність і обмежуючи можливості для самостій­ного свідомого вибору.

У Базовому компоненті дошкільної освіти передбачено комплекс завдань з формування у дошкільнят ціннісного ставлення до світу людей, бажання піз­навати їхнє життя, співпереживати, спів­чувати, робити добрі вчинки, що в комп­лексі і є вихованням початків людяності.

Сучасна дошкільна педагогіка ро­бить особливий акцент на форму­ванні у дітей ціннісного ставлення до світу людей, розвитку їхньої людянос­ті на емоційному компоненті — бажанні пізнавати людей, розуміти їхні емоції та почуття, рахуватися з їхніми інтересами, вміти співчувати, співпрацювати, прояв­ляти чуйність, турботу про менших дітей.

Все це базується на свідомій активності самої дитини, її самопочуттях, переживаннях, відчуттях у різноманітних соціальних ситуаціях її самореалізації і саморозвитку.

Становлення людяності по-справжньому від­буватиметься тоді, коли дитина відчуватиме, що її серце аж заходиться, а очі світяться від радості і гордості за свої власні добрі справи, зроблені для інших людей.

У Базовій програмі розвитку дитини до­шкільного віку "Я у Світі" людяність розгляда­ється як базова моральна якість дошкільни­ка поряд із працелюбністю, справедливістю, відповідальністю.

У сучасній енциклопедичній літературі людя­ність визначається в контексті гуманізму, гуман­ності, співчуття до людей, надання їм допомоги.

Оскільки людина — соціальна істота, то | людяність — це вимога до її поведінки в соціумі.

У життєвому і психологічному значенні лю­дяність як якість та істотна властивість людини включає: альтруїзм (доброту); моральність — су­купність життєвих правил поведінки, що реалі­зують альтруїзм та придушують егоїзм; волю, як душевну силу, що реалізує альтруїстичну і мо­ральну поведінку в боротьбі з власним і чужим егоїзмом. Без кожної з цих складових людяність не може існувати як реальна життєва сила, а най­більшою загрозою для неї є егоїзм.

Великий гуманіст В. О. Сухомлинський за­кликав усіх виховувати в собі людину і переко­нував, що УЧИТИСЯ НА ЛЮДИНУ ТРЕБА ВСЕ ЖИТТЯ.